Текст і фото: Марія Старікова
Організатор: Заборона медіа
У межах Спеціальної програми (З якого ти Всесвіту?) «Х Книжкового Арсеналу» 27 червня 2021 року відбулась динамічна дискусія. Учасники – Катерина Сергацкова (журналістка, співзасновниця порталу «Заборона»), Борис Філоненко (арт-критик, куратор, дослідник), Тетяна Кремень (художниця, стилістка), Євгенія Олійник (ілюстраторка, кореспондентка). Говорили про те, в яких умовах перебувають видавці та автори коміксів сьогодні, наскільки це складно та з чим стикаються люди, які намагаються популяризовувати комікси в Україні.
ЧИТАЙТЕ ДИСКУСІЮ: «Проти мейнстриму. Які є альтернативи супергероям?»
- ДУАЛЬНІ РОЛІ: АВТОР І РЕДАКТОР
Борис – одночасно і автор, і редактор свого коміксу, тому виконує дві ролі. Чи конфліктують вони? Чи, навпаки, через видавничу діяльність митець шукає творчої реалізації?
Борис: Я читаю лекції про комікси, ми зробили книжку «Комікс у музеї сучасного мистецтва» про те, як і чому комікси туди потрапляють. Це різні речі: практика, як коміксиста, і як дослідника коміксів. Я очікую різних результатів. У першому випадку я можу зробити багато добрих коміксів зі співавторами, бо я не малюю комікси, а пишу для них сценарії. У випадку науково-просвітницької тематики – я намагаюсь показувати багато видів коміксів, писати про них, залучати комікс-критиків, аби розширювати наш кругозір.
Катерина: Який був тираж твого коміксу «У м’яті»?
Борис: 1000, але зараз я думаю, що це було забагато. Ми продали лише 300 примірників, але ми навіть не намагалися. Це книжка в м’якій палітурці, без назви на обкладинці – ми знаємо український ринок. Якщо ти друкуєш щось на м’якій палітурці – можна забути про продажі. Але ми хотіли зробити так.
Катерина: Це комікс не про супергероя, не трилер і не детектив. Це культурно-філософська історія про двох людей, які намагаються жити разом. Такі комікси дуже популярні в Штатах, у Франції чи в Британії – графічні історії про наше з вами повсякденне життя. Там вони на конвеєрі стоять.
Борис: Так, це не комікс про супергероя, але певною мірою він говорить на тлі супергеройського, бо головний герой хоче зробити героїчний жест: стрибнути на лижах. Це звичний наратив для незалежних коміксів: коли ми говоримо про простих людей, про себе – ми завжди пов’язуємо це з тим, як було би в супергероїці. Супергеройське завжди майорить десь на бекґраунді.
Катерина: Чому саме такий сюжет? Філософський і життєвий?
Борис: Це історія про любов хлопця та дівчини, які живуть разом, і головна тема – мова любові; те, як хлопець намагається говорити про неї, не використовуючи готових клішованих фраз. Історія про складність розуміння, вербалізація зображення стосунків. Ця тема важлива для мене, тому я обрав її.
Катерина: За 2020 рік в Україні було видано 163 комікси, в основному переклади. Саме українських коміксів із них – максимум 20%. Ще одна суб’єктивна, але цікава цифра – серед витрат клієнтів «Монобанку» лише 0,17% від усіх витрат припадає на книги. На всі книги, не лише комікси.
Борис: Власне, тому ми зібралися в колі авторів і авторок ресурсу «Заборона», які друкують свої коміксі в Інтернеті, в медійному просторі. Друковані комікси – це історія, яка стикається з проблемами книжкового ринку тощо. Умовно, українець читає одну книжку на рік, коли не йде в кіно. Коли ти видавець, і видаєш дві книжки – умовно, ти додав два роки до його дозвілля.
Катерина: Ми створили рубрику «Комікси», замовляємо їх у авторів, платимо гонорари за це – тому, що ми любимо комікси, і нам важливо робити комікси високого рівня, які задають тренд, і які дають авторам можливості далі розвиватися, працювати з цією формою на інших платформах, отримувати замовлення саме на комікси, і таким чином розвивати середовище. Давати людям в Україні звикати до цього формату, бачити його всюди та сприймати. Ми з Борисом ведемо телеграм-канал «Нормальні комікси» (прим: канал неактивний з 4 лютого 2022 року), бо він теж допомагає знайти однодумців. Це медійна інфраструктура, яка дозволяє робити свій вклад у розвиток українського коміксу. Але це буває непросто.
- ІСТОРІЇ ПРО ТЕ, ЩО ВІДБУВАЄТЬСЯ ВСЕРЕДИНІ
Євгенія: Для мене, комікс – продовження мого періоду життя, коли я була журналісткою. Зараз я працюю ілюстраторкою. Моя перша освіта- журналістська, років 5 я працювала репортеркою. Я пішла з цієї професії, бо мені було важко звертати фокус своєї уваги кудись назовні. Я писала загалом про культуру – з людьми, їх досвідами і переживаннями стикалась мінімально. Я інтровертка, мені набагато легше замикатися на собі. Коли Катя запропонувала мені малювати комікси для «Заборони», сайт тоді ще не стартував, Ми зустрічались, і мені запропонували створювати графічні репортажі. «Гаразд», подумала я, але навіть не встигла спробувати, бо досить швидко зрозуміла: мені легше говорити про те, що турбує саме мене. Коли я малюю комікс для «Заборони» – це наче я пишу колонку. Але перевага жанру для мене в тому, що набагато більший простір для рефлексії та особистого. Тому це так цінно для мене. Крім того, це спосіб перетворити стрес і хвилювання в якусь форму, яку можуть розділити й обговорити інші люди. Робочий процес складається з двох частин: коли я працюю, і коли люди починають реагувати. Давати раду реакціям – теж частина роботи; іноді приємна, та іноді не дуже.
- ІСТОРІЇ ПРО ТЕ, ЩО ВІДБУВАЄТЬСЯ НАВКОЛО
Тетяна: Я працювала журналісткою, потім мене занесло в стилістки – я була фешн-редакторкою журналу «Esquire Україна». Мене часто накривала абсурдність світу, і щоб врятувати свою психіку – я записувала все, що зі мною відбувалося. Ти працюєш із речами, які коштують сотні й тисячі баксів; ти постійно підраховуєш, наскільки якась сумочка дорожча за твою машину, і це впливало на самооцінку. Три роки я в цьому варилась, але ніяк не могла дати ради тому, що з цим робити. Я люблю спостерігати, підглядати, фіксувати – і в якийсь момент почала змальовувати побачене. Фотографувати я соромлюсь, а змальовувати, зокрема людей – комфортно. Крок за кроком, потихеньку, ці замальовки обросли сюжетами, і я спробувала їх об’єднати. Книга «Даруйте, я стиліст» – історія болю та веселощів. Вона надає комічності серйозним речам.
Катерина: Щоб ви зрозуміли обсяг роботи: перша спроба малювати в форматі коміксу почалась в 2016 році, і за декілька років Таня настільки набила руку, що зараз малює дуже швидко та впевнено. Це доволі нелегко, коли ти переходиш із професії в зовсім іншу професію. Як тобі це вдалося?
Тетяна: Крапля камінь зточує. Щодня малюєш, малюєш, малюєш – так воно і працює, як у будь-якій справі. Мені дуже сильно допоміг автор Скотт Макклауд, у нього є кілька книг: «Understanding Comics», «Reinventing Comics», «Making Comics» – це найкраще, що було видане про комікс. Коли я прочитала їх, то зрозуміла, з чого слід починати. Він пояснює ідею коміксу, прослідковує історію цієї концепції: чому комікс з’явився, чим відрізняється від художнього тексту, чому це не кіно, а окремий цікавий напрямок, який дає купу можливостей художнього самовираження. Особливо мене цікавлять документальні комікси, які в нас дуже мало представлені. Замальовки з залу суду – це теж комікс. Це цікава сфера, і я бажаю, щоб вона у нас розвивалась.
Борис не малює. Можна бути автором коміксу, при цьому не малюючи його. Але важливо вміти будувати сценарій, робити структуру історії і розуміти, про що ця історія. І ще дуже важливо підібрати художників.
Борис: Я задумав свій комікс у 2010-му, а видав у 2019-му. Як це – бути немаючим автором? Не дуже. Та є історія, яка мене ніби виправдовує: коміксиста Алана Мура, який теж не малює свої комікси, але пише сценарії, і для когось із вас він може бути найкращий коміксистом. Автор романів «Вартові», «V означає Вендетта» і так далі. Алан починав як художник і сценарист – можете поґуґлити комікс «Felix the Cat» і побачите, що Алан зробив правильний вибір: запросити художника. Він щоразу запрошує нового – шукає того, хто відповідає конкретному задуму. Шукати відповідного співавтора, якому цікава твоя історія, і я за те, щоб постійно говорити: це комікс Алана Мура І Дейва Гіббонса, або це комікс Алана Мурі І Кея О’Нілла. Це грає важливу складову в коміксі – я працюю над тим, щоб ні в якому разі не інструментизувати художника, і Таня з Антоном мої партнери. Те, що я роблю – пропоную структуру, інколи розкадрування, бо комікс – це форма письма, в якій ілюстрація і текст разом є текстом, який ти дивишся, і це робота, яку робимо ми всі втрьох. Ми всі зустрілись в художній студії Aza Nizi Maza в Харкові, тому це повністю мистецьке середовище, в якому ми знайшли спільну мову ще до того, як почали працювати разом. Одна з поширених проблем класних графіків – те, що вони працюють з одним зображенням, тому перейти на комікси буває непросто. Коли ти мислиш однією картинкою, на яку спочатку дивитимуть композиційно, а потім, може, розглядатимуть деталі – комікс не так працює. Перехід від одного формату до іншого може займати час.
ІНТРЕАКТИВ: Хто знає Супермена. А хто знає Джиммі Коррігана?
Катерина: Клас, ми побачили, що мало хто знає одного з моїх улюблених героїв – і одного з найпопулярніших в Америці. Його створив Кріс Вер – геніальний автор графічних історій. На пострадянському просторі і в більшості країн Європи його не перекладають локальними мовами – не знаю, чому. В той же час, Супермен в Америці вже навіть не є героєм, бо його знає кожний: він бу створений американцями після Другої світової війни, і це як Санта-Клаус для Америки – щось більше. Чому ми говоримо про цих двох героїв? Тому, що Джиммі Корріган – це хлопчик, який дуже хоче бути супергероєм, але в нього не виходить. Він живе в жорсткому світі, в якому іноді ти просто не можеш стрибнути вище своєї голови. Запитання для всіх: чи побачимо ми колись, що Супермен і Джиммі знаходяться в рівних умовах?
Тетяна: Ні, звісно. Є суперпопулярна література, є не суперпопулярна. Це треба прийняти, і нічого поганого в цьому немає. Головне, щоб був доступ і до того, і до того.
Євгенія: Не має бути такої цілі – їх урівняти, бо це зовсім різні форми оповіді різних історій. Для мене супергероїка, наприклад, важкодоступна: надто динамічна та насичена, якби я читала кілька книжок водночас – так вона для мене сприймається. Та якщо вони ніколи не будуть рівними – це не проблема.
Борис: Чим мені подобається українська ситуація: я ходжу по Книжковому Арсеналу і бачу видавців, які люблять та видають різні комікси, і ми бачимо «Марвел» поруч із італійським художником Тоббі в одному видавництві. Для мене це просто екстраординарна ситуація, яку в західному світі ми дуже рідко зустрічаємо. Якщо західні видавництва якось розділили зони відповідальності (хто видає андеґраундних авторів і шукає їх, хто виконує корпоративні замовлення тощо) – то в Україні це не так. На жаль, поки що ми цю ситуацію не до кінця усвідомили, і ми не знаємо, як у ній працювати. Є багато авторів, які дуже хочуть бути авторами нових супергеройських коміксів – успіх героїв 30-х років вражає. Можливо, вони очікують на вибух такого ринку козаків, хоча я впевнений, що його не буде. Щоб такий момент настав – потрібно багато років праці, робіт, переосмислення канону і того, щоб комікс узагалі був важливий. Але мені здається, що людство не доживе до моменту, коли в комікс-культурі сформуються якісь загальні канони.
Катерина: Може, це будуть постапокаліптичні комікси десь на іншій планеті.
— Чому не буде вибуху козаків?
Борис: Я знаю, що готується один комікс про козаків, який, можливо, буде цікавий. І є вже комікси про козаків, які з точки зору професійності дуже круто зроблені. «Даогопак» – супер комікс. Я маю на увазі, що хвиля цього вибуху дуже обмежена. Коли вибухає супергеройський комікс – він доходить до нас із вами. Не буде такого козака і укрмена, який стане настільки відомий на іншій частині планети. Адже коли ми працюємо з темою супергероїв, мітологічних героїв – ми працюємо з архаїчною темою, яка, щоб стати сучасною, нетиповою та цікавою, має пройти якусь обробку, і ця обробка має бути креативною, інноваційною – як у ґрантах УКФ пишуть. Але коли це копії відомих сюжетів – а таких коміксів я бачу більшість – це, на жаль, не так цікаво, як нам хочеться. Є ще класний комікс «Максим Оса» про козаків.
— Чи різниться вектор, посил, завдання, коли говоримо про комікси друковані, як довготривалі, та медійні (репортажні), як ситуативні?
Катерина: Щодо ситуативного – тут трохи інша ситуація, бо репортажка не має часу. Вона відбувається нібито будь-коли: це може статися 10 років тому або статися через 10 років. Це як подовжена актуальність.
Тетяна: Наприклад, репортаж про перестрілку в одному дворі, яка могла статися між мешканцями коли завгодно. Це реальний комікс. Узагалі, чим менше вимог і рамок до коміксів та книжок – тим краще, і не завжди слід сприймати їх як щось святе. Комікс в цьому плані ніби простіший, і це правильно, це як газета. Коли я працювала в «Кореспонденті» – там була газета-на-15-хвилин, безкоштовна і дуже популярна. Потім нам якось сказали: не викидайте її в сміття біля редакції, бо приходять рекламодавці, і їх це напрягає. Я не витримала: сорі, я ставлю на свою газету чай, там лишюється сліди. І почався цілий флешмоб на тему того, хто як використовує цю газету. Мені здається, це правильно. Треба простіше до цього ставитись.
— Якщо дуже великі теми, як Велика депресія Друга світова війна, живили комікси минулого, то які великі теми зараз живлять комікси?
Борис: Я був на ще одній дискусії по коміксам (прим: «Спільна та особиста історія в коміксах Литви та України»), і чув від коміксистки з Литви, що вона дуже втомилась від автобіографічних коміксів. Тут сидять люди, які втомились від супергеройських, але якщо заходити на Заході в книжкові, то ми побачимо, що один із основних трендів сьогодні – автобіографічна історія, яка занурює нас у цікавий та незвичний досвід. На преміях перемагають комікси про бальні танці, про фемінізм – ці історії завжди мають кілька рівнів, які будуються через персональний досвід, яким автори з нами діляться. Тут сьогодні теж зібралися різні автори: Женя говорить про свій досвід, Таня уважна до навколишнього середовища, а я розмірковую філософськи. Це три різні способи говорити про персональне і про контекст, у якому ми живемо, і якщо нас якийсь теоретик буде об’єднувати – ми можемо опинитись в одній сорочці. А ще в мене не виходить з голови комікс про козаків – в сусідніх країнах історичні комікси активно розвиються. Сімейні архіви, вплив війни на сьогодення – це теж певний «тренд», адже це той контекст, у якому ми живемо. Це історія, яку ми всі переживаємо, і в якій українські козаки можуть знайти свій шлях. Можливо, вже його знайшли.