Текст і фото: Марія Старікова
Організатор: Projector
На Артсцені «Х Книжкового Арсеналу» 27 червня 2021 року відбулась публічна дискусія про стереотипи в українському дизайні. Учасни_ці – Олександра Корчевська-Цехош (дизайнерка, авторка курсу в Projector та Київський школі бізнесу), Олександр Трегуб (засновник школи Projector, редактор Telegraf.Design), Дмитро Буланов (засновник та креативний директор Bulanov büro).
Говорили про карго-культ навколо вишиванки; що відбувається з національною ідеєю в українському дизайні; чому в українських проєктах з’являються шаблонні «міста кави» і шаровари, скорочення і мовні каламбури; звідки беруться штампи та як їх уникнути.
Які існують проблеми та стереотипи в українському дизайні?
Олександра: Чимало проєктів в Україні можуть бути ліпшими. Поганими вони стають через те, що в ідейній частині щось не докручено. Ми вміємо бути ремісниками-дизайнерами – класно малювати, класно розробляти, враховувати інтереси, і ми розуміємо, що технічно дизайнити можемо дуже добре – але досі маємо цілий ринок, який не користується попитом, починаючи від маленьких мафів – прикладів дуже багато. Досить часто люди не вміють закласти й виразити ідею, не мають критеріїв оцінки для проєкту.
Дмитро: З одного боку, є дизайн, який хоче бути українським і тяжіє до власної ідентифікації, історії, фольклору … те, що може перетворитись на шароварщину. З іншого боку, маємо комплекс меншовартості, коли ми дивимося на сусідів, як вони щось роблять – і намагаємось їх копіювати. Стосовно треш-дизайну – це, ймовірно, не стільки проблема стереотипів, скільки відсутність системи. За нашими містами не закріплені дизайнери, які би слідкували за візуальною частиною, продумували би всі моменти.
Олександр: Мені здається, що в українському дизайні не так багато проблем, про які ви говорите. 10 років тому, коли я почав займатися дизайном, мені здавалось, що я супермен, який прийшов на цю Землю врятувати людей від жахливої реклами, якою вкрито все навколо. Сьогодні їхав у метро – і спеціально дивився: Супермени вже не потрібні. Все стає значно цікавішим, рівень візуальної культури сильно виріс останнім часом, а знайти треш-рекламу вже набагато складніше. І вся ця шароварщина – її теж стало менше. Ми навчилися робити нормально, але як робити крутіше, ніж нормально? Оце вже виклик. І тут я би спробував вкинути тезу: мені здається, що нам потрібно більше читати і цікавитись не-дизайном. Провідні дизайнерські течії – це, як правило, результати певних соціальних і філософських ідей. Результат завжди настає після процесу, і у нас такий процес ще дуже слабкий. Редизайни державних інституцій стали кращими – це добре. Але часто це виглядає так, що приходить новий очільник, робить логотип, аби щось зробити, і через півроку приходить інший очільник, і теж робить логотип.
Олександра: Так, треш-реклами стало менше. Тому, що це Київ. Коли ж ми говоримо про Рівне – місто, з якого я походжу і де проживаю, там складніша ситуація. Навіть, коли у центрі все класно. В ресторанному і туристичному секторі є якась іміджева історія, адже для бізнесу та маркетингу в Інстаграмі треба розгортатись – тому тут ліпша ситуація з дизайном. Та коли йдеться про маленькі осередки на краях міста – там уже про рекламу і дизайн не думають, а думають про вивіску за 200 гривень, щоб повідомити: тут офіс адвокатів. Це проблема строкатості візуального середовища. Ми покликані поєднувати купу різних речей у собі, через те, що ми не моноетнічна держава. Коли ми порівняємо Крим і захід України – ми отримаємо різне візуальне тло. Тому, що це різні орнаменти, історичні події, характери – дизайн завжди взаємодіє зі середовищем. Люди неодмінно впливають на нього, бо вони є творцями і споживачами дизайну. Спроби інституціоналізувати дизайн і освіту були вже давно, ще зі школи Раєвської в Харкові. Різні інститути намагалися це робити – не вдалося. Попри все, школа і митець дуже багато важили. Були певні диктати політичні, суспільні події – чимало дизайнерів-графіків теж полягли у списку Розстріляного Відродження та шістдесятництва. Просто за те, що вони малювали щось, в чому була українська ідентичність. Одні заклади освіти пережили різні режими, якісь – ні. Тому сьогодні деякі випускники різних шкіл не можуть між собою узгодитись. Коли ми говоримо про випускника львівської Академії друкарства – він відрізняється від випускника харківської Академії дизайну. Є певна різність підходів, і класно, коли це можна якось поєднувати, але державні вузи важко об’єднувати в межах погляду. В чому й прикол неофіційної освіти, як Projector – є спроби об’єднати разом найсильніших практиків. Отож, можемо виділити першу групу стереотипів – стереотипи серед тих, хто навчається. Люди вважають, що якийсь вуз кращий за інші, або що неофіційна освіта завжди слабша.
Дмитро: Я вчився в Інституті реклами на факультеті графічного дизайну, але мої знання – то практика, я можу назвати себе самоучкою, і більшість людей, яких я знаю – самоучки. Хтось їде в інші країни, шукаючи підґрунтя своєї професії в офіційній освіті. Projector намагається врятувати ситуацію, шукаючи сильних практиків. Розстріляне відродження – це багато крутих художників, тих же авангардистів, які є основою візуального мистецтва, що стало називатися «графічним дизайном». Його винищили, великий шматок історії відірвано, а потім соцреалізм витіснив усе актуальне мистецтво.
Олександра: Влучно підмічено про соцреалізм – тоді це було єдиним способом для дизайну займатися формалізмом, пошуком нової форми. Тому єдино легальним способом було працювати в межах агітки, в межах соцреалізму. А решту було розстріляно, або вони зазнали утисків і перестали займатися дизайном узагалі, бо їхня праця не зазнала реалізації.
Дмитро: … і виходить, що немає підґрунтя зараз. Коли я вперше зайшов у Пінчук, а потім у Центр сучасного мистецтва при Могилянці – у мене був шок, бо я був відірваний від контексту. Я звик, що музей і галерея – це живопис, графіка, скульптура. А там відеоінсталяції, і щось відбувається, і я тоді ще був студентом. Багато людей так само відірвані від контексту, тому розвиток мистецтва – дуже важливий, адже з нього вийшли всі наші професії: дизайнери, ілюстратори, графічні дизайнери, і так далі. Є проблема: навіть багато професіоналів не відчувають підґрунтя під ногами. Хтось хоче робити трендове, дивитися і копіювати. Хтось намагається базуватися на історії, національній ідеї: Нарбут, Кричевський … немає в освіті модульної сітки.
Олександр: Мені здається, це чудово. Для мене, школа – це місце, об’єднане певною філософією чи позицією, і одна школа може не погоджуватися з іншою школою, і це створює певну цінність. Нормативи, директиви – все це перетворює на формальності, і це все не працює. Навпаки, мені здається, суперсила і ресурс українського дизайну – відсутність єдиного правильного. Відсутність школи, яка задає іншим правила і стандарти. Чудово, що є люди, які не погоджуються. Прекрасно, що є школи, які сперечаються. Було би сумно, якби цього не було, і ми би жилі в уніфікованій тоталітарній системі.
Олександра: Але Україні поки що важко знайти межу між ретроградністю і тим, що насправді є українською ідентичністю. Тому, що в більшості дизайнер стереотипно думає, що українська ідентичність обмежується вишиванкою. Або якимось символом, навіть Норбутом – якщо знає про нього, це вже класно. Але українська ідентичність замкнена в різних формах. Це так само харківська школа дизайну на чолі з Єрміловим, які мають дуже класні зразки авангарду. Нарбут, який досліджує історичну геральдику разом із Мозолевським. Коли говоримо про Якова Гніздовського – одного з кращих зразків в еміграції, і вся творчість пронизана українським духом, певними інтерпретаціями. Для того, аби себе знайти – потрібно шукати. Але є ще одна проблема – мистецтвознавці знають набагато більше про український дизайн, ніж самі дизайнери, і коли дизайнери не виявляють бажання досліджувати свою тему – маємо шароварщину і «ми вже всього досягли». Коли багато агенцій працюють лише в своїй стилістиці, продовжуючи вестернізацію, і агенція віднаходить лише себе, ігноруючи простір навколо. Ми прагнемо, як індивіди, відчувати себе частиною цілого. Ми шукаємо спільноти, школи, форми, де ми можемо працювати з дизайном не наодинці. Один із параметрів, за яким дизайнер може поміряти себе – це реалізованість і визнання серед колег. Річ, через яку людина бачить себе з боку, і це важливий фактор. У більшості міст сформовані айді кластери. А чи сформовані спільноти? Дуже мало людей готові взяти на себе відповідальність за формування місцевого дизайну. Об’єднуючись, маємо змогу робити щось значне. Наодинці ресурсів менше, а разом – це про можливості, про вагоме. Тому потрібно вивчати свою історію, знайомитися з митцями, шукати точки перетину. Ще один поширений стереотип – що сила в індивідуалізмі.
Дмитро: Ми говоримо про українську ідентичність – потрібно усвідомити, чому вона необхідна. Ми живемо в часи, коли Україна трансформується, стає усвідомленою, відокремленою. Ми усвідомлюємо, що потрібно самостійно створювати, і відбувається експансія від росії та інших культур – ми ніби жили не в себе вдома весь цей час. Як віднайти ідентичність? Коли ми бачимо роботи своїх і чужих класиків, ми бачимо щось спільне. Та Україна – не Швейцарія. Ми не Мюллер-Брокман, ми не структуровані медійні чуваки, які сидять в окулярах і під лінієчку щось створюють. У нас є свій власний менталітет і наша власна характеристика нації. Ми емоційні, запальні – треба шукати такі складові, що наближують нас до сприйняття ідентичності.
Що означає українська ідентичність в дизайні?
Олександра: Для мене особисто … питання складне. Якщо говорити про архітектуру – ну, наприклад, костел Святого Олександра, його розробив Людвік Станзані. Його побудував українець? Ні, але він є в Україні. І дуже важливий для римо-католиків. У ньому хрестили Малевича. Це важливо для України? Це український проєкт? Так. Від українця? Ні. Але це є український дизайн. Таких прикладів може бути мільйон, той же Малевич – із польської родини, а народився саме в Києві. Будь-які інші митці та дизайнери, які приходили, проживали, народились, померли в Україні, творили задля неї. Об’єднати їх усіх під одну лінійку не вийде, і не потрібно, бо ми позбудемось якоїсь частини українського спадку. Тому, для мене питання української ідентичності покладене на творчість самого індивіда. Якщо людина сама каже, що творила український дизайн, і справді його творила, і визначає його українським, має бажання в ньому працювати і розвивати українське – мені цього досить, щоб визначати її працю, як спадщину українського дизайну в Україні та в світі. Ми зараз тільки формуємо загальний концепт думки та бачення: як нам класифікувати все, що з нами ставалося. Ми досі не прожили і не продумали це явище. Те, наскільки визначним був український дизайн, розсуджує час – ми говоримо про Нарбута через 100 років. Добровільність для мене – надважлива штука. Щодо емоційності – не погоджуся. Це те, що спрощує саме поняття дизайну. Ми надміру вдалися в маркетингові штуки, і уже полюбили цей тренд, як емоційна нація, тому в нас багато прикладів «чпуньк-диазйну» – надмірність слоганів, тощо. Треба балансувати, щоб не створювати продукт, який прагне зробити з клієнта д*біла. Коли ми дуже заграємося в маркетинг у дизайні – потрібно пам’ятати, що є щось складніше, ніж емоції, ніж пошук нового скіла, вдалої технічної форми. Це пошук того, що ми можемо виражати. Філософія сильно диктує нашу психологію, а психологія диктує результат наших дій. Те, що в нас немає поняття «дизайн-маніфест», і людей, що працюють із цим явищем професійно – тому існує проблема з самоідентифікаціє в українському дизайні. Проблема спрощення.
Чому багато українських дизайнерів не починають працювати з темою українського дизайну? І чи потрібно це робити?
Олександр: Чи це є обов’язковим? Якщо брати різні класифікації дизайну, то сучасний дизайн почався з Баугаузу. Теза, як на мене, спірна, але тим не менш. Тоді в Німеччині людям вдалося зробити щось, що дуже вплинуло і на освіту дизайнерську, і на естетику, і на все наше професійне життя. Ці ідеї живуть досі. Те, що стало результатом тієї школи – це не «німці смажать ковбаски під акомпанемент конструктивізму». Це результат дуже великих соціальних змін. Вони опинилися в точці кипіння – відчули, що і чому вони повинні принести. Це був пік модерну, поява масового виробництва, і це змінило підходи, і тепер ремісник не сидить і не вирізає ці чудові узори, які вже може вирізати машина. А що є точкою кипіння сьогодні у нас? Ми кожен раз піднімаємо архаїзми, і це теж потрібно робити, але не в цьому точка кипіння нашого часу. Ми вирішуємо інші проблеми сьогодні. Які виклики стоять перед нашим поколінням сьогодні, сто років потому? Також, поява діджитал дизайну – про це не дуже модно говорити в дизайнерському середовищі, але весь вагон сидів у телефонах сьогодні, і цього не було ще 20 років тому. Велика кількість дизайну, який ми споживаємо сьогодні – не через паперові постери, а через екрани. Цифровий дизайн радикально змінює те, як влаштовані бізнес моделі, підриває все з приставкою «тек» і працює просто по-іншому. Сьогодні точка кипіння там. Графічний дизайн сьогодні – вже стала сфера, яка не потребує радикальних змін. Вона склалась і поступово змінюється. Ніхто не знає точно, як це працюватиме і куди приведе – тому ми можемо бути в цьому найкращими. Ми не перевершимо швейцарців у швейцарському дизайні, але ми можемо бути найкрутішими в цифровому.
Олександра: Звісно, діджитал дизайн – це дуже круто. AR, VR, усе це змінює продукт. Нарбут теж змінив наш підхід до книги, що вона може мати індивідуальну обкладинку, наприклад. Але хіба діджитал дизайн не може бути українським? Ми вкладаємо певні змісти в нову форму, і технологічно ми можемо осмислити його як український. Це як новий аванград, як намагання знайти нову форму, що робив Малевич свого часу, і Баугауз після війни – в доступі у великій кількості були бетон і скло, і треба було щось з ними робити, бо ні до дерева, ні до інших матеріалів такого доступу не було. Вони робили революцію, і змінювали форму за рахунок змісту, що лишався.
Які поради ви могли би дати дизайнерам?
Олександр: Ми повинні сказати собі, що ми не просто заробляємо тут 5 копійок, а можемо бути найкращими. Коли ми допускаємо думку, що ми на рівні з професіоналами – це знімає дуже багато стереотипних обмежень.
Дмитро: Дизайн – це така професія, що має бути мультикультурною. Гарний дизайнер вбирає багато різних знань із різних сфер. Це ознака того, що людина не заангажована і може розуміти сучасні виклики. На цьому треба фокусуватися: ти український дизайнер, бо живеш і створюєш в Україні для українців. Цього достатньо для української ідентичності. Але ти маєш дивитися й на те, що відбувається в світі. Ти маєш бути більш амбітним, не копіювати і не думати, що існує Олімп із дизайнерами, які кращі за тебе, а тобі треба дорости до них. Це не так. Вони так само звичайні люди, які створюють свої робити. Девід Карсон, який надихнув покоління постмодернізму, робив експерименти, не розуміючи цього – він просто робив те, що хотів робити, і в результаті став панк-фігурою в дизайні. Ти просто робиш, не думаючи, чи тебе достатньо. Роби круто – і буде круто.
Олександра: За теорією поколінь, ми працюємо в періоді кризи. Він відрізняється тим, що люди створювали щось виключно копіюючи старі шматки, отримуючи нове. На зміну цьому приходить час інновацій: потрібно вигадувати нове самостійно. Це робити дуже важко, і треба вимикати в цьому випадку колективного критика. Дизайнеру варто бути перестати інертним, шукаючи та створюючи такі середовища, аби знаходити себе. Стереотипи походять в моменті, коли дизайн відбувається неусвідомлено, коли він відбувається сам по собі і є продовженням рук, але не продовженням голови.